Чи справді у церкві всі штовхаються і пхаються?

Священик. У метро ще сильніше штовхаються – значить, воно погано перевозить? У черзі в магазині можуть на ногу наступити – значить, продукти треба купувати в іншому місці? Завдання Церкви – славити Бога. Завдання віруючих – молитися і вірити. А ще прощати. Милосердя Бога безмежне – він продовжує прощати і прощати людей, і буде прощати і допомагати. Але вже, якщо ми одягли на себе хрест і називаємо себе віруючими, то чому не прощаємо тих, хто пихається? І на яке прощення розраховуємо самі? Може, і правда тоді краще вдома посидіти? Але від цього нічого не зміниться. Адже тіснота в храмі викликана бажанням людей бути ближче до Бога, що тут поробиш. Такий ось народ. Звичайно, храми можна відкривати у відкритому полі, щоб усім вистачило місця і щоб ніхто не втручався в чужий простір, але це складніше технічно. Можна ще купити скафандр, щоб себе відгородити. А можна ходити на ранкові служби в будні перед роботою – і прекрасно молитися майже на самоті.

Чому попи товсті і їздять на«мерседесах»?

Священик. Деякі атеїсти цей вислів досі наводять як аргумент. Заперечувати нерозумно – багато священиків страждають зайвою вагою. Як і люди навколо нас. Причин тому багато. Якщо ви можемо дозволити собі стежити за вагою, правильно харчуватися, ходити в спортзал, басейн, а по вихідним грати в футбол, то у нас священиків дещо інший розпорядок дня. Крім постів, коли доводиться сидіти на одних вуглеводах, існує ряд зобов'язань по службі – якщо священик не в храмі, то поїхав сповідати вмираючого в лікарні, освячувати квартиру, служити панахиду, вінчати або хрестити. Іноді поїсти виходить один раз вдень, і то перед сном. Спробуйте сісти на таку «попівську дієту». Товщина жирового шару не завжди залежить від достатку. Що стосується машин, то це дуже просто. В ідеалі попи повинні їздити на ослику, як Ісус, так? А як добиратись священику до приходу, а їх буває декілька, як встигнути до тяжкохворого? Ми такі ж люди, як і ви. І так – іноді священикам дарують подарунки, машини в тому числі.

Кажуть, на службі сісти ніде? Це знущання!

Священик. Чергова казка. Так, православний храм – нетпротестантський зал і не синагога з рядами для прихожан. Але стільці і лавочки є в кожному храмі. Абсолютно в будь-якому. Більш того, на тривалі служби люди приносять табуретки, розкладні стільці з собою – якщо важко стояти. Ніхто їм цього не забороняє робити. А найчастіше стоять, при чому люди похилого віку. Чому ніхто з них не бубонить про тяготи, не замислювалися? Бог терпів, і нам велів. У кращому випадку, ми, миряни, присвячуємо Богу 5% свого життя. І невже  не можна хоча б трохи напружитися? Набагато більше народу міститься стоячи – пліч-о-пліч, та й відчуття зовсім інші. Не на лекції ж посидів, а потрудився чуть-чуть. Через ноги – до серця.

З народу в храмі деруть гроші – це що, магазин?

Священик. У кожному храмі збирають пожертвування, але ніхто і ніколи не посміє звернутися до вас з вимогою «здати на потреби парафії». Кожне пожертвування – добровільне. Тому що Церква – не бюджетна організація, вона живе, будується, годується і облаштовується (розписати стіну в храмі коштує безмежні гроші) на пожертвування. Самі люди, в тому числі меценати і чиновники, Церкву і утримують. Повторюся, якщо ви не хочете, з вас ніхто і копійки не потребує.

Чому бабки постійно вчать, де стояти і що робити?

Священик. Така проблема існує. Але не скрізь і не завжди. Знову ж – залежить від людини. Як парафіяни, так і служителі церкви (вівтарники, бабусі, які доглядають за підсвічниками або працюють в церковній лавці) можуть зробити зауваження. Але, по-перше, це не означає, що його потрібно тут же виконувати. Це просто порада. По-друге, після цього не треба тікати або відчувати пекучий сором. Якщо ви вже прийшли в храм, якщо на вас хрест, якщо ви пам'ятаєте, що в Євангелії сказано про смирення, якщо вірите, що влада Бога безмежна і цей храм не виняток, тоді зробіть висновок самі. Цей укол гордині – невелике випробування, привід задуматися. По-третє, батюшки борються з цим явищем і зупиняють таких порадників під час проповіді. У деяких храмах і зовсім висять оголошення про те, що зауваження може робити лише священик.

Православні агресивніші за католиків і протестантів?

Священик. Чоловіки більш освічені, ніж жінки. Студенти красивіші абітурієнтів. Футболісти розумніші хокеїстів. І так далі. Список абсурдних суджень можна продовжувати. Як серед католиків, так і серед православних є люди, у яких зашкалює відсоток агресивності. А є і глибоко смиренні люди, які до церкви ходять рано вранці в будні, щоб нікого не застати і нікому не перешкодити. І ті, й інші, і треті визнають Ісуса Христа. Як визнають його католики, православні та протестанти. У їх вченнях є ряд важливих розбіжностей у тлумаченні єдності Церкви, Трійці,  шлюбу, факту наявності чистилища. Але концептуальна відмінність лише одне – у ставленні до Бога. Для католиків, грубо кажучи, Ісус Христос – хоч і Творець, й ідеал, але дуже, дуже близький людині. Майже як друг, товариш і співрозмовник, прийти і поговорити з яким можна в будь-який момент. Необов'язково напружувати себе, щоб потрапити до нього «потім». У протестантів є інша особливість: наявність віри, факт воцерковлення – вже гарантує потрапляння до Царства Небесного. Якщо ти з Христом – все «окей». А у православних як? Ти віриш, каєшся, вбиваєш пристрасті в собі, сповідуєш гріхи, причащаєшся Святих Христових Таїн – і все. Ідеш щасливим і натхненним додому. В рай точно візьмуть? Ні звичайно. Далеко не факт. Тоді сподіваємося і віримо? Так,саме так. Виходячи з цього розуміння і будується вся філософія життя православної людини. Страх Божий на все життя.

Якщо Бог – в душі, тому ходити до церкви необов'язково, чи не так?

Священик. Існує такий жарт, що раз у вас «Бог в ду́ші», тоді і харчуватися треба в ду́ші, і на роботу ходити в ду́ші, і зарплату отримувати там же. Насправді, немає приладів, що вимірюють «ефективність молитви» всередині душі, вдома і в храмі, і з голосним плачем. Головне, що ми знаємо, вона повинна бути щирою – щиросердне зізнання. А соборна молитва у храмі в рази полум'яніша. Христос не залишив після себе документів, зате залишив Апостольську Церкву. З цього приводу в Писанні сказано дуже багато. Вона – і спадщина Христа: «І кажу Я тобі: ти – Петре, і на цьому камені Я збудую Церкву Мою, і ворота аду не переможуть її» (Мф.16: 18). І тіло його: «все підкорив під ноги Його, і Його дав найвище за все, главою Церкви, а вона Його тіло, повнота що все всім наповняє» (1Еф.1: 22,23). І порятунок: «вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу, Господь же щодня навертав до Церкви» (Діян. 2:47).

Але головне, що Христос через звернення до учнів залишив нам рецепт безсмертя «Якщо не будете споживати тіла Сина Людського і пити Крові Його,то не будете мати в собі життя. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день. Бо тіло Моє то правдива пожива, Моя ж кров то правдиве пиття. Хто тіло Моє споживає та кров Мою п'є, той в Мені перебуває, і Я в ньому » (Ін. 6,53-56).

А причащатися Святих Христових Таїн в домашніх умовах майже не можливо.

Найчастіше людина всіма способами намагається виправдати себе. Невміння щиро каятися, нелюбов до ближніх, небажання позбавлятися від гріхів. Майже завжди розум перекриває гординя, яка заважає бачити справжні причини проблеми. Можна організувати келію в будинку, можна піти в католики, потім протестанти, потім адвентисти, потім єговісти. Але всередині людини це нічого не змінить. Якщо не любиш людей навколо, то і не полюбиш їх в іншому приміщенні. Церква – не збіговисько святих людей. Навпаки – це зібрання грішників. Кожен з них грішний настільки, наскільки ви собі навіть не уявляєте. Що говорити про простих смертних, якщо святі отці, відходячи до Бога, не перестають журитися над власною гріховністю, сподіваючись на порятунок. Тому не варто шукати причини не йти в храм, не молитися, не вірити і не прощати всіх, хто колись не підставив лікоть. На це і так йде наше життя. Спробувати відмовитися від перерахованого і звернути з шляху найменшого опору – куди цікавіше.