Людині, хоч трохи знайомій з історією, відомо – весь час існування Церкви існували й спроби втягнути її в політику.

Період земного життя Спасителя – це час боротьби єврейського народу за свою політичну незалежність. Згідно з пророцтвами, вони чекали Месію, який мав поєднати у собі три служіння: стати первосвящеником, пророком, але в першу чергу – царем, який позбавить їх від влади Риму та поставить над усіма іншими народами.

По суті, у євреїв тоді був запит суспільства на Месію-воїна, Месію-патріота і націоналіста. Смирення і деколи приниження Іісуса Христа, Його вчення про лагідність, про любов до ворогів, про прагнення до Небесного Царства було абсолютно їм чуже.

Їхній Месія прийшов, але в запалі патріотичного чаду євреї його просто не помітили.

В Україні зараз формують запит на Церкву патріотичну, Церкву націоналістичну, Церкву мілітаристичну.

Церква ж, яка проповідує вчення Христа про мир і всепрощення, хочуть представити як чужу для українського народу та української нації.

Але Христос прийшов запропонувати людям не ідею свободи однієї нації від іншої, а свободу людської душі від влади гріха.

Чому ж зараз в Україні структури, які називають себе християнськими Церквами, говорять зовсім інше?

Чому вони, заявляючи, що православні українці воюють один з одним, не закликають їх до примирення, як навчав Спаситель, а їздять по світу просити для цієї війни зброю?

Чому для голови Київського патріархату, так само, як для нечестивих іудеїв, головне не Христос, а торжество і благополуччя своєї нації?

Хіба Христос закликав іудеїв віддати душу за свободу від римської влади?