20 січня, з благословіння отця Михаїла діти духовно-просвітницького центру «Держава» відвідали Національний музей історії України у Другій світовій війні, що у місті Києві. Повернувшись додому, на занятті вони писали твір-роздум «Війна – глобальна трагедія для людства». Цитуючи рядки із дитячих творів, хочемо поділитися з вами їхніми думками.

Ось що вони пишуть. «Відвідавши музей історії у Другій світовій війні, я ніби перенісся в ті часи, коли всюди була стрілянина, лунали вибухи снарядів, проливалася кров. Я на собі відчував увесь той жах, який колись творився і триває нині.» «… На війні гинуть люди, яких створив Господь. Ніхто не в праві знищувати творіння Боже. Найбільше мене вразили тисячі фотографій загиблих воїнів. Страшно було дивитися на зброю, від якої загинули сотні людей. Моліться до Господа Бога Нашого, просіть миру, злагоди, любові та терпіння, не забувайте, що ми всі є діти Божі!» «… Люди втрачають батьків, дітей, друзів, і все для того, щоб захистити одних людей від інших. Я думаю, що війна – це злісна, всепожираюча сила, що приносить із собою багато страждань. Побувавши в музеї, я переконався в цьому і задумався над життям.» «… Війна – це мільйони смертей, зруйнованих будинків, дітей-сиріт, загиблих батьків і дуже великі страждання через владу, гординю та гріхи людей.» «Війна забрала багато невинних душ. Я вважаю, якби у світі не було воєн, ми жили б усі в мирі та було би більше щасливих сімей. Отже, бачимо, що війна – це велике зло для усіх людей планети.» «Мені здається, що Друга світова війна є для нас великою чорною смертю. Мені дуже жалко, що ці криваві події відбулися, бо війна – це трагедія всього нашого людства.» «На війні загинуло багато людей: чиїсь сини, чоловіки, татусі – мільйони невинних смертей, були зруйновані міста та села. Нам потрібно молитися Богу, щоб у світі не було воєн.» «Говорячи про війну не можна не згадати тих дітей, які плакали, коли в них забирали батьків, одежу, їжу, і вони змушені були голодувати, помирали в тяжких муках або ж працювали на користь іншої країни. Люди, котрі хотіли миру, гинули в таборах смерті. Багато пропало безвісти. Війна – це зло!!!» «Ця жорстока війна призвела до великих втрат, сліз і страждання. Війна – це вбивство, страти, знущання над бідними і нещасними людьми. Тож помолимося Богу за їхню пам’ять на землі та вічне життя у Царстві Небесному. Ми на землі живемо під опікою батьків, а діти, які були безневинно убиті, перебувають під опікою у Бога.»

Відвідавши музей, діти діляться із нами своїми дорослими мудрими міркуваннями. То чому ж люди, які розпочинають війни поводяться як безумці? Чому так захоплюються «земними благами», розкошами, владою, що тягнуть за собою в могилу півсвіту. У війні немає правди, і з якої сторони на це не дивитися, це однаково – смерть, руйнування, зло. Багато класиків української літературі розмірковували у своїх творах про тимчасове життя на землі та про життя вічне після смерті. Про це гарно висловився Григорій Квітка-Основяненко у своїй повісті «Маруся»:

«Перше усього подумаймо: чи ми ж на сiм свiтi вiчнi? Сьогоднi жив, завтра – що Бог дасть! Чому б так тоді не робить: наградив тебе Бог щастям, що батько й мати твої живуть при тобi i дякують добрим словом, що ти їх при старостi i кохаєш, i поважаєш, або жiнкою до тебе доброю, послухною, хазяйкою невсипущою, або дiточками покiрними та слухняними – хвали за се Бога i лягаючи, i устаючи, а їх шануй i кохай, i для них не жалiй не тiльки нiяких трудiв, худоби, та, коли нужда звелить, душу свою за них положи, розпинайся, умри за них, та усе-таки пам'ятуй, що й вони на сiм свiтi такi ж гостi, як ти i усякий чоловiк, – чи цар, чи пан, чи архирей, чи салдат, чи личман (личман – пастух, чабан). Коли Отець наш милосердний кого з нас покличе, проводжай з жалем, та без укору i попрьокiв; перехрестись та й скажи, як щодня у Отченашi читаєш: «Господи! буде воля Твоя з нами грiшними!» I не удавайсь у тугу, щоб вона тобi вiку не укоротила: бо грiх смертельний накликать на себе не тiльки смерть, – i саму болiсть, хоч би яку-небудь: бо, не поберiгши тiла, загубиш i душу на вiки вiчнi! Бiльш усього пам'ятуй, що ти ховаєш сьогоднi, а тебе заховають завтра; i усi будемо укупi, у Господа милосердного на вiчнiй радостi; i вже там не буде нiякої розлуки, i нiяке горе, i нiяке лихо нас не постигне.

Iще ж i се ми думаємо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого iз своєї сiм'ї або i родичiв, то буцiмто сеє чоловiковi приходить за його грiхи й неправди прежнiї. Нi, не так сеє! … Господь небесний нам як отець дiтям: бережеть нас вiд усякої бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де є таке добро, таке добро... що нi розказати, нi здумати не можна! Та ще й так подумаймо: чувствуєш ти, чоловiче, що се Бог за грiхи твої послав бiду? Так же й розсуди: який батько покине овсi дiток, щоб без науки ледащiли? Усякий, усякий отець старається навчити дiтей усьому доброму; а неслухняних по-батькiвськи повчить та по-батькiвськи пожалує. Недурно сказано: ледача та дитина, которої батько не вчив! Се ж люди так з своїми дiтьми роблять, а то Отець Небесний, що милосердiю Його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку бiду, то Вiн же i помилує! Тiльки покоряйся Йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам Бог милосердний не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо: «Господи! навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!», то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде.»

Духовно-просвітницький центр «Держава»